Олеський замок

Замки

смт. Олесько Географічні координати: 49°58′9.5″ пн. ш. 24°53′54.2″ сх. д.

Олеський замок стоїть на стрімкому пагорбі, що здіймається над довколишньою місцевістю — Бродівською рівниною. Протягом свої історії замок служив твердинею, палацом, резиденцією.

[ред.]14—15 ст.

Уперше згаданий в історичних джерелах 1327 року: замок перейшов у володіння Юрія — сина мазовецького князя Тройдена і руської княжни Марії (дочки Юрія І), запрошеного боярами на галицько-волинський князівський престол після згасання роду Романовичів. Ця дата дозволяє припустити, що замок побудований одним із синів галицько-волинського князя Юрія Львовича — Андрієм або Левом.

Той період історії — ХІІІ ст. — позначений грізними подіями:Київська Русь розпалась на окремі удільні князівства і, знесилена внутрішніми чварами, втратила свою могутність та стала здобиччю зовнішніх ворогів. У 1223 р. військо Чингізхана розгромило дружини руських князів та їхніх союзників на річці Калці. Спалюючи городища, руйнуючи поселення, монголо-татарські орди докотились до західних рубежів Київської Русі. У 1241 р. загони Батия знищили давньоруське місто Пліснеськ, яке розташоване за 10 кілометрів від Олеська. Замок постав у час тяжких випробувань для всіх руських земель: їх поневолювали монголо-татари, на них зазіхали також угорські, польські й литовські феодали. У середині XIV ст. під владою феодальної Литви опинилися чернігово-сіверські землі, Київщина, частково Поділля та Волинь. Польща захопила Галичину й Західну Волинь; Буковина відійшла до складу Молдавського князівства, Закарпаття завоювали угорські феодали.

Олеський замок, який стояв на межі Волині й Галичини, опинився на кордоні Литви й Польщі — і за нього точилася постійна боротьба між цими державами. Відомо, що з 1340 р. замком володів литовський князь Любарт. У 1366 р. його відвоював польський король Каазимир Великий. Коли на трон зійшов його племінник Людовик — король польський і угорський, замок переходить до Владислава, князя Опольського. Останній, проводячи політику загарбання й окатоличення галицьких земель і добиваючись від Риму права на створення окремої галицької митрополії, передає в 1375 р. Олеську фортецю разом із Рогатином і Тустанню передано галицькому єпископу. Це викликало протест руського населення — і замок захоплено повстанцями. Проте ненадовго: в 1377 р. король розмістив тут угорські війська, які через п'ять років, зразу ж після смерті Людовика, за викуп залишають замок Любарту.

Для зміцнення свого становища на руських землях Польща й Литва в 1385 р. укладають договір — так звану Кревську унію — і об'єднуються в одну державу.Великий князь литовський Ягайло одружується з польською королевою Ядвігою, стає королем об'єднаної держави; його намісником на руських землях залишається брат короля — великий князь Свидригайло. Згодом між братами почалися суперечки: руські бояри, які вороже ставилися до феодально-католицького засилля Польщі, підтримали Свидригайла.

Олеська фортеця залишалася півстоліття неприступною для польських магнатів. У 1431 р., коли Ягайло тримав в облозі Луцьк, князь Казимир Мазовецький рушив на Олесько. Але фортеця не піддалась: оборону її очолив Івашко Преслужич з Рогатина. До селянських загонів приєдналися і місцеві бояри.

Після укладення перемир'я між Ягайлом та Свидригайлом (2 вересня 1431 р.) замки в таких містах, як Кам'янець-Подільський, Смотрич, Скала-Подільська, Ратно, Ветли, Городно,Лопатин, перейшли в руки поляків, а Олеський лишився Свидригайлові. Король пробачив олеським боярам їхній виступ, і 18 жовтня того ж року видав їм документи на володіння землями. Але 26 жовтня Олеська фортеця порушила перемир'я, напавши на володіння польського судді Давидовського.

Визвольна боротьба олеських загонів проти феодально-католицького засилля відбувалася паралельно з антифеодальним, національно-визвольним і антикатолицьким гуситським рухом, що був могутнім прологом до європейської реформації XVI ст.

У 1432 р. Олеський замок після тривалої облоги здобуто військами польського короля і передано разом із навколишніми землями у вічне користування Янові з Сєнни, синові Добєслава, нащадки якого по Петру Сенінському почали називатися Олеськими. Остання руська фортеця на галицьких землях упала — і почалося жорстоке пригнічення руського народу, що тривало майже шість століть. Як символ окатоличення руського населення в кінці XV ст. у Олеську постав костьол.

[ред.]16—17 ст.

Друга половина XV — перша половина XVI ст. — важкі часи для місцевих мешканців. У 1442 та 1453 роках, громлячи і грабуючи все на своєму шляху, тут проходить татарська орда. В 1512 р. жителі навколишніх сіл знову збираються за кріпосними стінами, обороняючись від нападників. Цього разу фортеця облоги не витримала. Після відходу ворогів почалася відбудова. Але через сім років татари знову з'являються під замком. Один з його володарів, Мартин Каменецький, утік, а другий, Фридерік Гербурт, разом із своїми дружинниками геройськи загинув у битві під Сокалем.

Це був останній татарський набіг на замок. Після цього життя в Олеську й околицях дещо стабілізувалося. Ожили торгові шляхи. Почалися роботи зі зміцнення кріпосних мурів і оборонних валів. Місто стало отримувати мито від чумаків, що везли сіль з Долини в напрямку Луцька. Виникали ремісничі цехи.

Внаслідок кількох шлюбних союзів між магнатськими родинами в 1605 р. Олеський замок з усіма навколишніми землями і маєтностями переходить до рук великого руського магнатаІвана Данило́вича.

Олеський замок. Внутрішнє подвір'я.

Іван Данилович — типовий представник феодальної верхівки. Людина високоосвічена, чутлива до гуманістичних ідей, він, однак, не пропускає нагоди поліпшити своє матеріальне становище і піднятися вгору по щаблях кар'єри. Не без розрахунку одружується з багатою нареченою Катериною Красицькою (за її придане починає розбудову замку). Його другою дружиною стала донька коронного гетьмана Жолкевського — Софія, за якою він отримав землі на Чигиринщині. Можна думати, що не без сприяння свого тестя Данилович став каштеляном львівським, а з 1614 р. — воєводою руським. Він намагається добре влаштувати і своїх дочок. Сваволя у виборі женихів для них привела до трагічної події в замку: Адам Жолкевський, закоханий у його доньку Марціану, привселюдно вчиняє самогубство. Другу дочку, Теофілію, Данилович віддає за старосту красноставського Якуба Собешина. У неї в 1629 р. народжується син, названий ім'ям діда,— майбутній переможець турків під Віднем, польський король Ян III Собеський.

Замок за Івана Даниловича набрав майже сучасного вигляду. В 1613 р. він засновує містечко Сасів, а в Олеську будує першу школу й лікарню для селян. Звісно, все це створювалося працею і коштом селян і ремісників. Для утримання тільки одного костьолу виділялося ціле село Розваж і збиралося по десятині від доходів із селян Йосипівки, Ожидова, Кутів, Сточина і Хватова.

Данилович був представником короля на Запорозькій Січі і намагався жити в злагоді з козацтвом. Власне в нього на службі в Олеську був Михайло Хмель, батько Богдана Хмельницького. Коли Данилович став чигиринським старостою, то своїм підстаростою зробив Михайла Хмельницького, і тоді родина майбутнього гетьмана переселилася на хутір Суботів.

Ставлення Даниловича до Хмельницьких розкривається і в прагненні викупити Михайла з турецької неволі, куди він потрапив у битві під Цецорою 1620 р. Донедавна вважалося, що в цій битві Михайло Хмельницький загинув, та виявлені документи свідчать інше. Як сказано в судовій скарзі Даниловича, в листопаді 1627 р. із замку втікають полонені турки й татари. Одного з них, за йменням Абдурахман, погоня впіймала в селі Доброводах; Данилович якраз планував обміняти його на полоненого підстаросту чигиринського Михайла Хмеля, оціненого в 500 червоних золотих. Проте невідомо, відбувся обмін чи йому перешкодила смерть самого ініціатора.

Своїм спадкоємцем Данилович збирався зробити сина Станіслава, вчив його за кордоном. Повернувшись, юнак деякий час перебував при королівському дворі, але після поєдинку з вінницьким старостою Калиновським утік з Кракова в Україну. В одній із сутичок з татарами він потрапив у полон і був убитий в наметі мурзи Кантеміра. Другий син, Ян, помер ще дитиною. Отже, прямих спадкоємців не лишилося, і замок як придане Марціани переходить до Конецпольських.

Під час Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького селянсько-козацькі загони в 1648 р. звільняють Олесько. Феодали тікають. Однак скоро Конецпольський знову повертається в замок. Прагнучи жити в роскошах, він розділяє маєтності між 17 кредиторами.

У 1681 р. Ян Собеський, у той час уже польський король, виплативши борги Конецпольського, бере замок у свої руки і з 1684 по 1687 р. ремонтує його. Будуються господарські приміщення, відновлюється парк.

[ред.]18 ст.

Війна з шведами і союз Петра І з поляками привели в Олеський замок російські війська, які стояли тут від 1707 р. протягом 5 років.

У 1716 р. замок переходить до сина короля — Якуба, який через три роки продає його Станіславу Жевуському. Син Жевуського, воєвода волинський Жевуський Северин, щедро прикрашає інтер'єри, перетворюючи споруду в розкішний палац у стилі XVIII ст.

Після смерті Северина замком якийсь час володів його брат Вацлав, а в 1755 р. всі цінності звідси перевезено до Підгорецького замку. 1796 р. Олеський замок купує Олександр Зелінський, дещо пізніше — Літинські. Це був час повільного, але постійного руйнування будівлі. Якщо ще в самому кінці XVIII — на початку XIX ст. були проведені значні реконструктивні роботи, то з середини XIX ст. замком ніхто не займається.

[ред.]19—20 ст.

Нищівним для могутньої споруди був землетрус 23 січня 1838 р. Не менше пошкодили її самі власники. Якось випадково в одній з кімнат було знайдено замурований скарб. І відтоді почалися гарячкові пошуки інших коштовностей: розбивалися стіни з розписами, руйнувалися каміни, знімалися підлоги. Студня завалилася. На кінець XIX ст. Олеський замок перетворився на руїну.

За зібрані 1882 р. у Львові кошти замок викупили, і він переходить у руки держави. Були різні думки щодо його використання. Пропонувалося відкрити тут інтернат для студентів учительської семінарії. Галицький сейм вважав за найкраще віддати споруду в розпорядження монастиря. Розглядався також такий варіант: в одній частині приміщення обладнати народну школу, а в другій — музей Яна Собеського. На це одна з газет в 1905 р. писала: «Що народові з того, як он буде мати музей пам'яток по королях польських, а не буде мати хліба, щоби голод заспокоїти?»

До 1939 р. замок використовується під сільськогосподарську жіночу школу. З 1939 року — радянська влада. Тут стояла дивізія А. Власова. У роки Німецько-радянської війни в ній розміщалися військові склади.